Стан, як на початку повномасштабної. Страшенна лють і не усвідомлення масштабу. Я боюсь того моменту, коли психіка сприйме те, що сталось.

Залишу цей запис хоча б для того, аби не бачити попереднього про смерть Віталія кожного разу, як заходжу сюди. Не те щоб мені нестерпно боліло, ні. Але це мій перший досвід смерті когось принаймні відносно близького. І я все ще того не зрозуміла до кінця. Ну, що його взагалі більше немає.
В цьому плані я навіть заздрю релігійним людям. Вони вірять в концепт душі, вважають, що близькі поруч, а після смерті їх чекає геть інше життя…
У мене таких "переваг" немає, тож все однозначно й трохи лячно. Особливо коли починаєш це аналізувати.

Ну що, я змінила один не найприємніший запис на інший близький за атмосферою. Браво я.

свеееет

тут довольно хуёво йобнули энергетику харькова, спустя два дня саммер снова жив

а русня идёт нахуй, гореть вам до конца жизни в собственном соку

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Отримала лист на пошту від Саммера саме в той час, коли виникла потреба кудись вилити всі думки, які не дають спокою.

Я думала, що до війни в мене була найжахливіша депресія за всіх часів в моєму житті, але як же я помилялась. Зараз, коли вже пройдено стільки випробувань, коли я втікала від війни та встигла змінити три країни, опинившись нарешті там, де я, здавалося, хотіла бути, мене накрило сильніше, ніж будь-коли.
Я не можу спати, не можу працювати, не можу жити нормальне життя. Середній екранний час в телефоні показує близько дев’яти годин. Я забила на розпорядок дня, харчування і взагалі на своє здоров’я. І я не знаю, як вибиратись з цього стану. Якщо в попередньому депресивному епізоді я могла відслідкувати свої думки, то зараз в голові просто каша.
Я розумію, що потрібно повертатися в терапію, але чомусь дуже важко зробити цей крок.
Я спостерігаю за тим, як людям вдалося адаптуватися в нових країнах, як вони знаходять нові кола спілкування та відновлюють звичне життя. Часом мені приходять ідеї, як би я могла змінити щось, але щойно я роблю перший крок, мене знов прибиває апатією.

Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Коли я переїжджала з країни в країну, в мене був ресурс щось робити, але от я опинилася в кінцевій точці і тепер не знаю що робити. Хоча насправді навіть немає відчуття, що це дійсно кінцева точка, хто знає, можливо знов прийде момент, коли потрібно буде переїжджати.

Я починаю розуміти слова Віктора Франкла:
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них - ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися».
Здається, перші два етапи я пройшла. Тепер зрозуміти б, як сфокусуватися на діях, коли немає сил щось робити.